Артистична гра та сміх як спосіб жити у мистецтві

Анотація

У статті йдеться про дуальність раціонального, розсудливого світосприйняття та опозиційно-ірраціонального, а саме сміхового та театралізованого способу перетлумачувати реальність та про життя в цій «іншій реальності». Наголошено, що інстинкт гри, театралізованості, сміхова налаштованість з найдавніших часів (у доісторичні епохи) була й досі залишається проявом свободи особистості. Інстинкт гри як прояв культурного самоусвідомлення представлено ознакою психологічного та психічного здоров’я. Варіанти переосмислення раціонального життя в рамцях «сміхового інстинкту» розглянуто в огляді творчих підходів до дійсності Сергія Параджанова (його колажування), у сценічних прийомах Богдана Ступки. Вперше в українському мистецтвознавстві розглянуто «сміх» Люсьєна Дульфана — художника з Одеси, а з 1980-х років — нью-йоркця. Простежено також одеський «сміховий космос» у творах Сергія Божка та Ігоря Гусєва (їхня антивоєнна творчість 2022 року). Під кутом зору «карнавального двійника» унаочнено живопис Владислава Шерешевського. Також відзначено негативістські, цинічні прояви сміху та гри у творах окремих представників українського актуального мистецтва. У статті проаналізовано позитивну роль сміху у творах українських художників 2022–2023 років у їхньому протесті проти путінізму. На прикладі творчості Сергія Параджанова проілюстровано прогностичне значення артистичних жестів, які, порушуючи закон спадкоємності, унормованості в мистецтві, у творчих спалахах (моментах біфуркації), розхитують стару систему художнього мислення, пропонуючи новизну. Сміховиння у цій ситуації є провідником прогностичності. У статті показано, як креативна театралізованість світосприйняття, перетворення трагічного на комічне жартома, у грі та сміховинні здатна врятувати особистість не тільки від куцого прагматизму в побуті, а й від трагічного самопочуття в періоди важких випробувань, зокрема у протистоянні варварству війни.