Збірник наукових праць СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО

АРТРЕЗИДЕНЦІЇ ЯК ФОРМАТ БАГАТОФУНКЦІЙНОЇ ІНТЕГРАЦІЙНОЇ ПРАКТИКИ: ДОСВІД ART CIRCLE RESIDENCY (СЛОВЕНІЯ/ІТАЛІЯ, 2025)

2025-12-04T18:15:13+02:00

Статтю присвячено аналізу артрезиденцій як формату багатофункційної соціокультурної взаємодії та інструмента міжкультурного діалогу, культурної дипломатії та євроінтеграційних процесів. Розглянуто особливості становлення і розвитку артрезиденцій у світі й Україні з акцентуванням на їхніх функціях у контексті взаємодії між державою, мистецькими спільнотами та бізнесом. Особливу увагу приділено досвіду міжнародної артрезиденції «Art Circle Residency» (Словенія/Італія, 2025) як успішної моделі інтеграції культурного, економічного та соціального потенціалів регіону. Показано, як артрезиденції сприяють формуванню цінностей сталого розвитку, підсилюють локальні культурні середовища, розширюють міжнародні культурні зв’язки та підтримують демократичні стратегії розвитку. Проаналізовано можливості адаптації цього досвіду для України в умовах післявоєнного відновлення, зокрема в аспектах культурної дипломатії, регіональної інтеграції та налагодження діалогу між бізнесом, державним сектором і мистецькими спільнотами.

Science-арт в парадигмі «Blue Humanities» крізь призму війни, екології та кліматичних змін

2025-12-04T16:44:58+02:00

Статтю присвячено теоретичному осмисленню та аналізу мистецтва, що постає на перетині з наукою, а також дослідженню його здатності створювати й передавати різні типи знань про водне середовище та взаємини людини з його біорізноманіттям у сучасному соціоекологічному контексті антропоцену, війни та кліматичних змін.

Метою статті є виявлення особливостей формування cайнсарту та екоарту в сучасному мистецтві, а також ідентифікація практик українських митців, що розвиваються як в Україні, так і за її межами у взаємодії з новітніми ідеями європейської культурної думки. Дослідження розглядає ці процеси крізь призму війни, екології та кліматичних трансформацій з метою вироблення спільної для людства перспективи взаємодії з навколишнім середовищем, зокрема в контексті розвитку «Blue Humanities» («блакитних гуманітарних наук»), через мистецтво.

Завданням статті є опрацювання теоретичних засад концепції симбіотичного майбутнього, а також огляд і аналіз мистецьких проєктів, зосереджених на взаємодії імерсивних практик і матеріальності художніх творів та їхньої процесуальності.

Методологія розвідки спирається на теоретичні пошуки та польові дослідження, що поєднують екологічну тему, роботу з архівом та імерсивні технології в розробці авторських проєктів в Інституті перспективних досліджень Iméra у співпраці з інститутами IMBE та MIO в Марселі. Як основний метод використовується комплексний підхід до висвітлення питань так званого океанічного повороту, теорії симбіозу, а також візуальні та фотометричні методи, аналіз концепцій та просторових структур біоарту.

Окреслено особливості створення проєктів задля осмислення взаємозв’язку між природою, екологією та наукою в орієнтації на завдання «блакитних гуманітарних наук» та вектор імерсії в рамках Бієнале MADATAC (Іспанія), проєктів «Генезис» в МСУМК (Україна), проєкту «Стати океаном» в MMSH та імерсивного середовища «Terra-Ocean» в Марселі (Франція). Метою аналізу проєктів є їхнє залучення до національного мистецтвознавчого дискурсу та формування усвідомленої спільнодії у сфері екологічно орієнтованого мистецтва. Також згадано такі проєкти, як опера «Gaia-24», дигітальний проєкт «Я твій підсилювач» та твори біоарту «Світло моря», «Сенсоріум тварин» і «Хор водоростей».

Виявлено, що імерсивне середовище, яке апелює до чуттєвості реципієнта, сприяє формуванню суспільного запиту щодо необхідності ефективних відповідей на сучасні виклики.

Компас конкурентоспроможності української художньої культури: трансцензус почуттєвого

2025-12-04T18:20:08+02:00

Стаття пропонує критичний аналіз сучасного науково-критичного дискурсу у контексті подолання негативних наслідків постмодерністської епістемічної гегемонії, що призвела до деградації гносеологічних засад, викривлення когнітивних процесів та поширення феномену narrative pollution. На тлі зростання впливу інформаційних маніпуляцій, deepfake-стратегем і комерційно керованих дискурсивних практик авторка обґрунтовує необхідність повернення до трансцендентальних засад мислення та відновлення ролі почуттєвого як ключового інструмента теоретичного пізнання й культуротворення. Розглянуто трансцензус почуттєвого як засадничий методологічний напрям, що здатен протидіяти регресивним тенденціям сучасної культури, забезпечуючи формування цілісної історичної свідомості, відновлення естетичних критеріїв та зміцнення конкурентоспроможності українського культурного середовища. Особливу увагу приділено впливу глобальних політичних, соціальних та технологічних змін на культурний розвиток, кризі сучасної візуальної культури, девальвації естетичного судження й небезпеці deskilling у мистецтві. Авторка підкреслює роль українських учених і митців у формуванні альтернативної моделі культурної когніції, яка ґрунтується на єдності логічного та чуттєвого, і окреслює потенціал трансцендентальної естетики як інструмента очищення інформаційного простору та оновлення гуманітарного мислення. У підсумку обґрунтовується, що трансцендування почуттєвого може стати ефективним компасом культурного розвитку й суспільної стійкості в умовах постправди, гібридних війн і цивілізаційних криз.

Борис Буряк. Український художник в Європі

2025-12-04T18:27:26+02:00

У статті йдеться про відомого львівського художника Бориса Буряка, який одним із перших розпочав власний творчий шлях в європейських галереях на початку 1990-х років. Це був час політичного та культурного зламу, коли художники України зробили перші спроби відчути себе суб’єктними після падіння залізної завіси між Заходом та колишнім СРСР, яку символізувала Берлінська стіна. У мистецтві відбулося звільнення від догматичного соцреалізму та загальнодержавне усвідомлення цінності національної культури. Конкретно це втілилося у низці культурних жестів з боку митців, зокрема у «Ланцюгу єдності» від Івано-Франківська через Львів до Києва, який зорганізували художники, — у цьому творчому та політичному русі народжувалася незалежність України. Серед відважних відкривачів вільного мистецтва України був і львівський живописець Борис Буряк. Він є заслуженим художником України з 2004 року, а у 2009-му став дійсним членом Академічного сенату Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі (Італія). На початку 1990-х, без будь-якої фінансової підтримки, із молодим завзяттям він буквально увірвався до Європи, до її галерей, приватних зібрань та музеїв із власним живописом. Цьому ризикованому, але успішному досвіду самоствердження митця в європейських художніх колах та центрах присвячено пропоновану статтю.

Сучасне мистецтво та проблеми збереження культурної пам’яті

2025-12-04T17:19:31+02:00

У статті розглядається роль сучасного мистецтва у формуванні, збереженні, переосмисленні та передаванні культурної пам’яті. Аналізуються різні стратегії та форми, які використовують сучасні художники для взаємодії з минулим, а також досліджуються виклики та потенціал такої взаємодії в умовах глобалізації, цифровізації та зміни культурних парадигм. Аналіз ґрунтується на розумінні культурної пам’яті як явища, відмінного від історичної чи колективної, оскільки вона передусім формується через сукупність символів, наративів, артефактів та практик, які дозволяють суспільству зберігати зв’язок із минулим, власну онтологію та історичну ідентичність. Виділено чинники, які зменшують глибину культурної пам’яті в сучасних суспільствах, а також поглиблено розглянуто когнітивні, соціальні, політичні та технологічні фактори, що сприяють трансформації процесів збереження культурної пам’яті, та яку роль у цьому відіграє сучасне мистецтво. Зроблено висновок, що сучасні теорії культурної пам’яті дозволяють аналізувати сучасне мистецтво як унікальний спосіб роботи з культурною пам’яттю, який дає змогу вирішувати завдання з її збереження, недосяжні традиційними засобами. Мистецтво — активний учасник у постійному живому формуванні та переформуванні культурної пам’яті, здатний емоційно залучати до процесу збереження та передавання людей, стимулюючи у них критичне мислення і провокуючи діалог.

Художньо-проєктні засоби патріотичного плаката України часів російсько-української війни (2014–2025 рр.)

2025-12-04T16:35:37+02:00

Метою статті є дослідження художньо-проєктних засобів створення патріотичного українського плаката у часи російсько-української війни. Результати аналізу творів свідчать про високий рівень художньої майстерності митців, а також про використання ними широкого спектру художніх засобів у створенні плакатів, які виконують важливу місію — сприяють формуванню громадянської свідомості та зміцненню національної ідентичності українців, віддзеркалюючи реакцію суспільства на події війни. Кольорові рішення, геометричний дизайн, символічність образів допомагають глибоко впливати на глядача. Основними проєктними засобами є використання шрифтів, типографіки, принципів компонування тощо. Серед художніх засобів зазначено застосування фотографії/фотографіки, цифрового і мальованого зображення (рисоване, живописне, графічне), стилізації, технічних прийомів (монтаж, колаж, обробка).

Образи насильства, насильство проти образів: метод Жоржа Діді-Юбермана

2025-12-04T16:42:31+02:00

Після початку повномасштабного вторгнення українські дослідники звернулися до осмислення образів війни. Одну з перших публічних дискусій, присвячених етиці фотографії, було проведено навесні 2022 року в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів). У її основі лежало прочитання праць французького теоретика та історика мистецтва Жоржа Діді-Юбермана (нар. 1953) — «Образи всупереч усьому» (2003) та «Виживання світлячків» (2009). Авторка статті мала на меті з’ясувати, як Жорж Діді-Юберман інтерпретує фотографії (та образи загалом), що зображують насильство, з огляду на можливість застосування його підходів до аналізу українського мистецтва й документальних практик. Досвід Голокосту був невіддільним від долі родини Жоржа Діді-Юбермана: його бабуся і дідусь загинули в Аушвіці. На початку 2000-х дослідник написав текст для виставки «Пам’ять про табори» (фр. «Mémoire des camps»), який став основою книжки «Образи всупереч усьому» (фр. «Images malgré tout»). У двох частинах цього видання Діді-Юберман підважив усталене повоєнне табу на демонстрацію зображень Голокосту (фотографій), обстоюючи нову перспективу репрезентації насильства. Уява, на думку Діді-Юбермана, нерозривно пов’язана зі знанням про Аушвіц — ці дві категорії перебувають у тісній взаємозалежності. Образи, вказуючи на саму подію Голокосту, уможливлюють спробу його уявлення, а отже — знання.

Вплив війни на творчість сучасних українських художників та здобувачів вищої мистецької освіти

2025-12-04T16:40:03+02:00

У статті досліджується трансформація художньої творчості в Україні під впливом війни, що триває внаслідок російської агресії. Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну у 2022 році спричинило глибокі зрушення в культурному середовищі, активізувало художню спільноту та змінило формат функціонування мистецької освіти. Аналізуються зміни в тематиці, формах і засобах художнього висловлювання, творчих стратегіях сучасних митців і здобувачів вищої мистецької освіти, їхнє звернення до тем війни, пам’яті та національної ідентичності. Виокремлено досвід Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, яка активно організовує виставкові, освітні та арттерапевтичні проєкти. Розглядаються основні аспекти впливу війни на творчу практику сучасних українських художників і здобувачів освіти, на форми художньої комунікації та самоідентифікації митців, а також трансформації мистецької освіти. Акцентується, що в умовах війни мистецтво стає формою колективної пам’яті, інструментом психологічного опору та засобом міжнародної комунікації. Воєнний досвід стимулює пошук нових художніх рішень, сприяє оновленню українського мистецтва, збереженню та розвитку культурної ідентичності.

Глинотерапія як складова арттерапії в умовах російсько-української війни

2025-12-04T16:51:26+02:00

Статтю присвячено осмисленню феномену глинотерапії як складової арттерапії в умовах російсько-української війни. У центрі уваги — глинотерапія не лише як лікувальна практика, а й як соціокультурне явище, що поєднує мистецькі, психологічні та гуманітарні виміри сучасного українського досвіду війни. Розглянуто процес ліплення з глини як акт самовираження, що допомагає людям, воїнам чи цивільним, які зазнали поранень, контузій та психотравм, відновити контакт із власним тілом, пам’яттю та почуттями. Підкреслено, що глинотерапія виявилася одним із найефективніших засобів реабілітації.

Авторка демонструє, як метод арттерапії набуває нового культурного звучання завдяки ініціативам українських митців, скульпторів, педагогів і психологів. Спільні із художниками сеанси ліплення для поранених воїнів стають не тільки формою терапії, а й мистецьким актом, у якому через естетичне задоволення від творчості відбувається трансформація травматичного досвіду. Дослідження спирається на інтерв’ю з фахівцями, зокрема з мистецтвознавцем Орестом Голубцем і скульптором Олексієм Пергаменщиком. Також проаналізовано міжнародний контекст арттерапевтичних практик і вітчизняні напрацювання. Авторка підкреслює, що глинотерапія має значення не лише для індивідуальної реабілітації, а й для формування колективної пам’яті — як спільного переживання, що долає ізоляцію, страх і травму. Через спільну творчість відбувається процес відновлення зв’язку між людиною і спільнотою, між минулим і майбутнім. У цьому сенсі глинотерапія постає як важливе явище сучасної української культури, у якому поєднано мистецтво, психологію та громадянську позицію.

Концептуальність та мистецьке дослідження у практиці сучасних танцювальних вистав

2025-12-04T16:57:43+02:00

У статті розглядається новий напрям сучасного хореографічного мистецтва «концептуальний танець», який актуалізує дослідницьку місію самого танцю, його творців, виконавців і глядачів. Танцювальні практики розглядаються як дослідження світу мистецькими засобами. Такий підхід є тим важливішій, що українське танцювальне мистецтво сьогодні взяло на себе ряд функцій, не притаманних йому раніше: виховні, пізнавальні, гностичні; воно активно включене в арттерапевтичні проєкти тощо. Для аналізу обрано вистави, представлені у лонглисті VII Всеукраїнського театрального Фестивалю-премії «ГРА». Показано, що у процесі оновлення української хореографії ключовим є відхід від усталеного канону та активне використання дослідницького підходу: занурення у проблематику війни, травматичного досвіду, ідентичності, міжособистісних і соціальних конфліктів.

На прикладах вистав «Д.І.М.», «1984. Occupation», «Антхіл», «Брехня», «Записки божевільного», «Коли цвіте полин» та «Поле/ранкова леді» продемонстровано, як хореографи й режисери комбінують танець, пластику, пантоміму, перформативні техніки та елементи драматичного театру для створення нових форм сценічного висловлювання. Значну увагу приділено сценографії, світловому дизайну та музичному супроводу, які формують емоційне й символічне поле вистав. Авторки обґрунтовують, що зростання кількості постановок із залученням драматичних акторів спричинило появу нових моделей тілесності та театральної мови.

Дослідження засвідчує поступове оформлення в українському театрі тренду, у якому танець дедалі частіше виконує дослідницьку функцію — стає інструментом осмислення війни, особистісних трансформацій, соціальної напруги та пошуку нової колективної чуттєвості. Хореографічні практики постають не лише естетичним явищем, а способом пізнання себе і світу через рух, взаємодію тіл та перетин мистецьких мов

ОНЛАЙН-ТЕАТР ЯК НОВИЙ ВИД МИСТЕЦТВА

2025-12-04T17:02:42+02:00

У статті досліджується феномен онлайн-театру, обґрунтовується актуальність і неминучість його виникнення як результату синтезу театру, екранних мистецтв і новітніх технологій. Висувається гіпотеза, що онлайн-театр є народженням нового виду мистецтва, а не одним із жанрів театру, та наводяться аргументи на підтвердження цього твердження. Онлайн-театр інтегрує різні класичні жанри, водночас продукуючи нові, й тому не може бути зведений до жанрового визначення. Він також має низку специфічних ознак, які відрізняють його від інших видів мистецтва; у статті описано одинадцять таких характеристик із застереженням, що їх може бути значно більше.

Дослідження ґрунтується на методі дійового аналізу, який авторка викладає в українських університетах і застосовує у власній режисерській практиці. Спираючись на досвід постановки низки екранних вистав, вона аналізує та осмислює власні творчі експерименти. У висновках окреслюється прогноз розвитку онлайн-театру як нового виду мистецтва з потужним потенціалом підтримки культурного життя в умовах криз, пандемій і воєн. Насамкінець авторка закликає колег, науковців і практиків долучатися до осмислення та розвитку цього нового мистецького явища.

ІГРОВА ДОШКА ЯК ПРОСТІР ЗУСТРІЧІ: НАСТІЛЬНІ ІГРИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПІДТРИМКИ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я ТА ПОБУДОВИ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

2025-12-04T17:12:56+02:00

У статті проаналізовано різні аспекти настільних ігор як хобі, зокрема його базові ідеї та специфічний зв’язок із психічним здоров’ям. У першому розділі окреслено основні засади цього хобі та проведено розмежування між класичними й сучасними іграми. Основна увага приділена саме сучасним іграм, оскільки вони часто надають більше можливостей для глибшого розуміння психології та психічного здоров’я. Більша складність сучасних настільних ігор забезпечує більш витончене переживання, сформоване завдяки розвиненішим процесам ухвалення рішень. У другому розділі розглянуто три основні форми соціальних механізмів, пов’язаних із настільними іграми, від найбільш загальних до найбільш конкретних. Показано, що склад навколишньої соціальної групи, який є ключовим чинником ігрового досвіду, має різний вплив залежно від її конфігурації. Третій розділ присвячено соціальному потенціалу цього хобі та позитивним результатам, які можуть виникати внаслідок таких взаємодій. Наприкінці статті підсумовано основні положення й подано загальний висновок, зроблений на основі аналізу окремих аспектів настільних ігор.

Маркетинг образотворчого мистецтва в синергії із цирковим мистецтвом, перформанс в артпросторі та інтегруючі концепції

2025-12-28T19:26:48+02:00

Сучасний артпростір вимагає інноваційних маркетингових стратегій, здатних ефективно позиціонувати та монетизувати мистецький продукт. У статті досліджуються інтеграційні артстратегії, сфокусовані на перформансі як ключовому елементі, що гібридизує традиційні та актуальні практики виставкової діяльності у сфері образотворчого мистецтва.

Представлено концептуально цілісну та детально розроблену маркетингову стратегію для гібридної культурної моделі Site-Specific Performance Art, що поєднує динаміку циркового мистецтва з естетикою та просторовими характеристиками образотворчого мистецтва (живопису і скульптури) у нетрадиційних артпросторах — музеях, галереях, арткластерах тощо. Дослідження виходить за межі класичних підходів до маркетингу мистецьких послуг (як образотворчих, так і циркових), пропонуючи алгоритм, заснований на принципі реконтекстуалізації мистецького продукту. Йдеться про процес переосмислення та наповнення новими смислами твору мистецтва, що вже існує, шляхом його включення в інший — творчий, мистецький або технологічний — контекст. Це зумовлює трансформацію глядацького сприйняття, розкриття додаткових значень, перегляд усталених традицій та формування нових форм сучасного мистецтва.

Проаналізовано, як саме механізми циркової драматургії та візуальна мова образотворчого мистецтва можуть бути конвертовані в ефективні інструменти залучення аудиторії та формування унікального іміджу артінституцій. Доведено, що перформанс, який використовує пластику та ризик цирку, а також естетика і тілесність скульптури, живопису, фотографії створюють новий формат артмаркетингу — «імерсивний візуальний наратив», який вирізняється високою комунікативною та комерційною ефективністю, занурюючи споживача мистецького продукту в синергійний світ, де він стає активним учасником мистецьких процесів. Результати дослідження поглиблюють розуміння маркетингових функцій циркового перформансу, пропонуючи конкретні моделі для розробки гібридних артпроєктів.

Трансформація академічних традицій у сучасному мистецькому навчанні

2025-12-04T17:16:26+02:00

Дослідження спрямоване на осмислення процесів оновлення академічних традицій у сучасній мистецькій освіті, зокрема в системі підготовки художників у сфері живопису й колористики. У центрі уваги — питання, як поєднати класичну школу реалістичного малярства з новими педагогічними й цифровими підходами, що формують мислення митця XXI століття. Для досягнення мети використано порівняльний аналіз традиційних і сучасних технік живопису, методи системного і структурного аналізу, а також спостереження за навчальними процесами у фаховій мистецькій освіті.

Проведений аналіз показав, що академічна школа залишається основою художньої освіти, проте її зміст і форми поступово змінюються. У сучасних навчальних програмах поєднуються вправи з натури, копіювання класичних зразків і використання цифрових технологій: інтерактивних палітр, комп’ютерних симуляцій кольору, мультимедійних платформ. Технічна майстерність більше не існує виокремлено: вона стає засобом розвитку креативного мислення й уміння візуалізувати ідею в різних медіа. Колористика, яка традиційно розглядалася як дисципліна ремісничого характеру, перетворюється на інтелектуальний інструмент формування художнього бачення. Встановлено, що трансформація академічних традицій не руйнує їх, а розширює: з’являються проєктні методики, інтегровані заняття, використовуються гібридні форми навчання. Академізм виступає не обмеженням, а стрижнем, навколо якого розгортається нова система художньої освіти, відкритої до інновацій, але вкоріненої у класичній культурі. Отже, академічні методи зберігають свою педагогічну цінність, проте потребують переосмислення з огляду на цифровізацію, розширення спектру художніх медіа та зростання ролі креативної економіки.

Ефективна модель мистецької освіти має ґрунтуватися на синтезі традиційної школи та сучасних технологічних можливостей, що забезпечує формування митця нового типу — технічно компетентного, концептуально гнучкого і культурно свідомого. Результати дослідження можуть бути корисними для викладачів художніх закладів вищої освіти, розробників освітніх програм, кураторів мистецьких проєктів і студентів, які працюють над поєднанням класичних технік із сучасними засобами художньої виразності.

Нові візуальні естетики диджитал-епохи: аналіз глітч-арту, піксель-арту, генеративного мистецтва та інших напрямів

2025-12-04T17:23:31+02:00

Дослідження сфокусоване на аналізі нових візуальних естетик, що сформувалися під впливом цифрових технологій. Особливу увагу приділено глітчарту, піксельарту та генеративному мистецтву як ключовим напрямам, що відображають трансформаційні процеси в сучасній візуальній культурі, визначенню їхніх художніх особливостей та соціокультурного впливу. У результаті дослідження з’ясовано, що цифрові технології фундаментально змінюють принципи створення та сприйняття візуальних образів. Глітчарт осмислює естетику помилки, відображаючи крихкість цифрового середовища. Піксельарт, маючи ностальгійне підґрунтя, розвивається як самостійний напрям зі специфічними виражальними засобами. Генеративне мистецтво, що виникає на перетині людської творчості та алгоритмічних процесів, розширює уявлення про авторство. Ці напрями інтегровані в інтернет-культуру та цифровий дизайн, взаємодіючи з традиційними мистецькими практиками та стимулюючи дискусії про природу мистецтва в цифрову епоху. Наукова новизна розвідки полягає у систематизації знань про новітні цифрові візуальні естетики та обґрунтуванні їхнього статусу як самостійних художніх феноменів. Доведено, що глітчарт, піксельарт та генеративне мистецтво є повноцінними художніми напрямами. Нові візуальні естетики, породжені диджитал-технологіями, є закономірним етапом розвитку візуальної культури. Вони демонструють значний потенціал для подальшого розгортання та інтеграції в різні сфери людської діяльності, трансформуючи сприйняття мистецтва та реальності.

Зміна ролей арт- і музичних критиків в умовах культури участі

2025-12-04T17:28:17+02:00

У статті досліджується трансформація ролі професійних арт- і музичних критиків у Північній Америці та Європі від 1980-х до 2020-х років у контексті становлення культури участі. Окреслено проблему збереження критиками статусу «воротарів» у добу масмедійної моделі та визначено головні напрями змін під впливом цифрових технологій і соціальних мереж. Показано, що у 1980-х критики виступали арбітрами смаку і тими, хто легітимізував культурні явища, формуючи канон і порядок денний у мистецтві й музиці. Проаналізовано процеси 1990–2000-х років, коли поширення Інтернету, блогів і файлообмінних мереж підірвало монополію критиків, а аматори й фанатські спільноти набули помітної ролі в обговоренні культурного продукту. Зазначено, що у 2010–2020-х роках акцент зміщується до інфлюенсерів і онлайн-блогерів, чиї рекомендації часто мають більший вплив, ніж традиційні рецензії. Окремо розглянуто вплив цифрових технологій та алгоритмів соціальних платформ, які стали новими «воротарями» культурного простору. Також проаналізовано культурологічні, медіазнавчі та соціологічні аспекти трансформації критики: демократизацію культурного поля, децентралізацію інформаційних структур, ерозію автоматичної довіри до експертів та появу нових форм соціального капіталу. У висновках зазначено, що роль критиків не зникла, а трансформувалася: від авторитетних суддів вони перейшли до ролі модераторів, навігаторів і кураторів культурного діалогу, допомагаючи аудиторії орієнтуватися в перенасиченому інформаційному середовищі.

Антропоморфізм як засіб створення образу героя в коміксі

2025-12-04T17:30:49+02:00

Статтю присвячено дослідженню антропоморфізму як художнього прийому у сучасних коміксах та його ролі як інструменту при створенні образу героя історії. Розглядаються основні функції антропоморфних персонажів у коміксі, зокрема здатність передавати складні соціальні теми через образи тварин із людськими рисами. Проаналізовано приклади з класичних і сучасних європейських графічних романів, американських коміксів та українських мальописів, які демонструють символічний, комічний та емоційно-навантажений потенціал антропоморфізму як засобу створення образу героя історії.

Розглянуто різні рівні антропоморфізації: від зооморфних метафор («Maus» А. Шпіґельмана) до повноцінно «олюднених» тваринних персонажів у класичних коміксах «Disney». Окрему увагу приділено використанню антропоморфізму в сучасному українському контексті, зокрема в коміксах «Коти-захисники UA» та виданнях про Пса Патрона, де цей прийом слугує способом м’якого відображення війни й водночас формування позитивних, впізнаваних образів героїв для дитячої аудиторії. Дослідження демонструє, що антропоморфізм значно розширює можливості художнього висловлювання в коміксах, дозволяючи авторам створювати глибші характери героїв, посилювати символічне та метафоричне навантаження сюжету, а також вибудовувати ефективний діалог із читачами різних вікових категорій.

Креативні рішення у створенні виставки «Задум та реальність (з історії проектів Володимира Заболотного у м. Києві)»

2025-12-04T17:36:25+02:00

У статті проаналізовано концепцію, зміст і технології реалізації виставки «Задум та реальність (з історії проектів Володимира Заболотного у м. Києві)», створеної у Меморіальному музеї академіка В. Г. Заболотного. Розкрито підходи до візуалізації наукових досліджень творчої спадщини видатного українського архітектора В. Г. Заболотного, обґрунтовано вибір виставкового формату як ефективного інструменту популяризації архітектурної спадщини. Особлива увага приділена креативним дизайнерським рішенням, здійсненим у межах обмеженого бюджету, включно з використанням будівельних матеріалів, імітацією фактур, створенням модульних конструкцій та систем кріплень. Детально описано технологічні етапи виготовлення експозиційних елементів, методи досягнення композиційної цілісності, ергономічної зручності та візуального wow-ефекту. Стаття демонструє, як творчий підхід та праця співробітників музею дозволили забезпечити високу маркетингову ефективність виставки, розширити аудиторію музею й покращити сприйняття наукового контенту. Досвід створення проєкту розглянуто як приклад унікального музейного дизайн-рішення, що може слугувати моделлю для подальших інновацій у музейній сфері.

Використання підходу домінант у дослідженні творчої персоналії (на прикладі творчості Андрія Бокотея)

2025-12-04T17:42:20+02:00

У статті запропоновано структурну модель теорії домінант, релевантну до аналізу творчості художників, які працюють у різних медіумах і на зламі історичних епох. Теоретичне осмислення поняття «домінанта» здійснюється з позицій низки наук — мистецтвознавства, філософії, лінгвістики, культурології, архітектури, психології, іконографії, літературознавства. Особлива увага приділяється міждисциплінарному підходу як методологічному інструменту для дослідження креативності та образного мислення митців. На прикладі творчості Андрія Бокотея, провідного українського художника скла, продемонстровано застосування адаптованої моделі DIFI (взаємодія Домену — Особистості — Середовища) Мігая Чиксентмігаї. Визначено художньо-образні домінанти в різних періодах творчості митця, а також сформовано узагальнену схему для подальшого аналізу. Отримані результати дозволяють виявити ключові риси авторського стилю у широкому соціокультурному контексті та слугують основою для систематизації знань про культурні феномени й персоналії в мистецтві. Для підготовки наукового дослідження було опрацьовано матеріали, отримані з бібліотек Університету Вісконсину в Грін-Бей (США) та Університету Мемфісу, штат Теннессі (США).

Особливості візуального мистецтва в культурі України першої чверті ХХІ століття

2025-12-04T17:47:18+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз розвитку візуального мистецтва України першої чверті ХХІ століття в контексті соціокультурних трансформацій та змін художньої мови. Розглянуто основні етапи становлення contemporary art в Україні, окреслено ключові художньо-стильові тенденції та форми мистецької репрезентації, що сформувалися під впливом політичних, соціальних і воєнних викликів сучасності. Особливу увагу приділено взаємодії візуального мистецтва із суспільством, зокрема аналізу нових мистецьких платформ, проєктної діяльності, арттерапевтичних практик і публічних художніх ініціатив воєнного часу.

Дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, поєднуючи мистецтвознавчий, культурологічний і соціокультурний аналіз, а також авторський досвід безпосередньої участі у мистецьких процесах. Обґрунтовано тезу про трансформацію образотворення та розширення меж традиційних видів мистецтва через синтез жанрів, медіа й художніх практик. Стаття акцентує на недостатній систематизації досліджень сучасного українського візуального мистецтва та пропонує нові аналітичні ракурси осмислення художніх процесів початку ХХІ століття.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРУ СИМФОНІЇ ПІД ВПЛИВОМ НАДЗВИЧАЙНИХ ОБСТАВИН: НА ПРИКЛАДІ «ПОМИНАЛЬНОЇ СИМФОНІЇ» КАРМЕЛЛИ ЦЕПКОЛЕНКО

2025-12-04T17:57:06+02:00

Статтю присвячено дослідженню процесів розвитку української симфонії. У XX столітті у симфонічному жанрі через зміни в музичному мисленні композиторів посилилися трансформаційні процеси із тенденцією до децентралізації в царині стилю, форми, а також відмови від стереотипізації структурних засад. Це відкрило можливості для кардинального переосмислення семантичних акцентів жанру.

Розвиток жанру розгортався у напрямку створення синтетичного дійства: симфонія прагнула розширити свої межі й охоплювати не тільки земний простір, а й космос, всесвіт, що привело до розширення оркестрового складу, введенню до нього великих хорових мас та інших додаткових неоркестрових інструментів. Драма й епос об’єднались у жанрі симфонії, трагедійно-драматичний тип симфонізму став одною з ознак XX сторіччя. З кожною новою мутацією симфонія укріплювалась як жанр, що претендує на відображення художньої картини світу, включно з філософською концепцією людини в ньому. Жанр симфонії осмислює не тільки загальнолюдські проблеми свого часу, а і особистісні.

Розвиток української симфонії йде у двох напрямах: а) як непрограмна симфонія, чи симфонія з прихованою програмністю, де композитори втілюють свій задум, який не має вербального визначення й існує тільки у формі узагальнених естетичних образів; б) як програмна симфонія, що будується на узагальненому або послідовному сюжеті. Однією з форм трансформації жанру симфонії в української музиці є спроба максимально наснажити симфонічні твори драматизмом. Особливо ця тенденція виражена у творчості К. Цепколенко, «Поминальна симфонія» якої аналізується у статті.

Фортепіанна компонента у концертній діяльності Київської філармонії 1960-х років

2025-12-04T18:06:33+02:00

У статті здійснено комплексне дослідження фортепіанної компоненти концертної діяльності Київської філармонії у 1960-ті роки, що на сьогодні залишається малодослідженим сегментом в історії українського музичного виконавства. Акцент зроблено на виявленні фортепіанних репертуарних особливостей даного періоду, виконавських підходів у концертній діяльності творчих постатей піаністів-солістів, а також на просвітницькій місії філармонії в означений період. Проаналізовано концертні програми, в яких фортепіанна музика займала вагоме місце. Вперше в науковий обіг введено маловідому інформацію про життєтворчість одного із провідних піаністів того часу — Романа Гіндіна. Проаналізовано на конкретних прикладах значення концертної діяльності Віталія Сєчкіна, а також викладачів Київської державної консерваторії у функціонуванні Київської філармонії у 1960-х роках. Окремо висвітлено гастрольну діяльність солістів, тематичну спрямованість концертівлекцій та залучення іноземних виконавців. Побіжно розкрито панораму імен концертмейстерів-піаністів Київської філармонії 1960-х років. Значну увагу приділено репертуарній політиці установи, в якій поєднувалися ідеологічні настанови доби з популяризацією української та світової фортепіанної класики. Стаття спирається на архівні джерела, зокрема звіти концертної діяльності філармонії, що дозволяє вперше науково окреслити масштаби та характер функціонування фортепіанного мистецтва в межах провідного концертного осередку України.

Львівський «Запорожець»: лірико-побутова комедія чи героїчна казка?

2026-01-28T13:21:02+02:00

У статті здійснено аналіз жанрового переосмислення, що характеризує сучасну львівську постановку опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (2023). Трансформація твору з лірико-побутової комедії в героїчну казку розглядається як свідомий деколонізаційний жест. Для доведення цієї тези простежено формування колоніального сприйняття опери в імперській та радянській традиціях, зокрема через наратив «молодшого брата», акцент на «визначальному впливі» російської культури на українську та імпліцитне знецінення української класики. Показано, як радянське музикознавство вибудовувало ідеологічно зумовлений габітус рецепції, що підтримував амбіколоніальні моделі сприйняття та інтерпретації твору. Натомість актуалізовано альтернативну, європейськи орієнтовану традицію інтерпретацій, базовану на горизонтально-компаративних векторах, що була невідомою або ж замовчуваною у радянські часи. На матеріалі львівської постановки 2023 року проаналізовано композиційні, драматургічні та інтонаційні корективи, що зумовлюють зсув від побутового до символічно-епічного хронотопу та створення героїзованого образу козацтва. Зроблено висновок, що нова інтерпретація змінює жанровий профіль опери та сприяє подоланню імперських наративів і переосмисленню національної музичної спадщини в деколонізаційному ключі.

МУЗИКА У ПРОСТОРІ УСІХ МОЖЛИВИХ СВІДОМИХ ПЕРЕЖИТТІВ

2025-12-04T18:10:02+02:00

Автор вибудовує фундамент для обговорення простору можливих свідомих пережиттів космічного масштабу. Він вводить читача у принципи, що стоять за баченням космічного потенціалу розумної цивілізації. У ядрі такої цивілізації лежить технологія обчислення. Автор демонструє, що свідомість може виникати у субстратах, відмінних від біологічних людських мізків, зокрема, у комп’ютерах. Тож він приходить до висновку, що, рано чи пізно, можливим стане простір свідомих пережиттів космічного масштабу і що розумні істоти матимуть детальний контроль над феноменальним змістом цих пережиттів. Автор стверджує, що ця перспектива представляє виклики у таких областях, як філософія мистецтва та музики. Наприклад, критичного переосмислення вимагає традиційний підхід до класифікації мистецтв на основі фізичних медіумів, у яких створені твори мистецтва. Автор висуває фреймворк для систематизації усіх можливих свідомих пережиттів, включаючи пережиття, пов’язані зі сприйняттям творів традиційного мистецтва, і застосовує цей фреймворк до питання узагальнення музики до великої кількості інших, небіологічних, свідомих систем.

ЗВУКО-ОБРАЗ ФЛЕЙТИ У КОМПОЗИТОРСЬКИХ ПОШУКАХ ХХ СТОЛІТТЯ: МІЖ ТРАДИЦІЄЮ ТА НОВАТОРСТВОМ

2026-01-07T18:40:03+02:00

У статті висвітлено еволюцію звукового образу флейти в академічній музиці ХХ століття в контексті діалектики традиції та новаторства. Простежено, як флейта, історично пов’язана з пасторальною символікою, упродовж ХХ століття набула статусу віртуозного універсального інструмента. Цьому сприяли нові художні стилі (імпресіонізм, неокласицизм, авангард) та розширені техніки гри. Проаналізовано новаторські композиторські підходи (четвертитонові інтонації, фрулато, глісандо, мультифонія, ударні ефекти тощо) та їх поєднання з традиційними прийомами у творах провідних авторів. Показано, що впровадження цих засобів істотно розширило виразовий потенціал флейти і перетворило її тембр на ключовий драматургічний елемент сучасної музики. Загалом флейта у ХХ столітті пройшла шлях від носія романтично-пасторальних асоціацій до експериментального інструмента, а синтез традиційних та інноваційних засобів у її звучанні відображає загальні тенденції розвитку музичного мистецтва минулого століття.

Avant-garde Kyiv Fest: АРМУ в історичному та сучасному контекстах

2025-12-28T19:30:04+02:00

У статті проаналізовано інституціональні стратегії дослідження та репрезентації спадщини українського авангарду на прикладі відзначення сторічного ювілею Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) в рамках діяльності Музею авангарду та фестивалю «Avant-Garde Kyiv Fest».

Простежено роль АРМУ як найбільшого мультидисциплінарного мистецького об’єднання 1920-х років, що гуртувало українську творчу інтелігенцію навколо проєвропейської та антиколоніальної концепції розвитку України. Особливу увагу приділено політичному й культурному протистоянню АРМУ з Асоціацією художників революційної Росії (АХРР). Розглянуто історичні обставини маргіналізації АРМУ в радянській історіографії та її витіснення з міжнародного дискурсу авангарду через домінування концепції «російського авангарду». Показано, що в умовах сучасної російсько-української війни питання репрезентації українського авангарду набуває не лише наукового, а й культурно-дипломатичного значення.

На матеріалі виставкових проєктів, конференцій та видавничої діяльності «AvantGarde Kyiv Fest» розкрито механізми синергії між державними музеями, освітніми інституціями та приватними колекціями. Проаналізовано роль фестивалю у відновленні історичної пам’яті про український авангард 1920-х років, репресований у радянський період, а також його значення для сучасної музейної та виставкової практики.

Дослідження показує, що формат фестивалю з багатьма локаціями, об’єднаними спільною темою, є надзвичайно ефективним для презентації спадщини українського авангарду. Він сприяє залученню аудиторій різних інституцій і призводить до кумулятивного зростання загальної відвідуваності фестивалю. Такий формат також допоміг кожній інституції розкрити власний аспект, пов’язаний зі спадщиною АРМУ та українського авангарду загалом.

ВАШИНГТОНСЬКИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ КЛУБ: ПОВЧАЛЬНА ІСТОРІЯ ПРО КУЛЬТУРНІ НОВАЦІЇ І БЮРОКРАТИЧНЕ ВТРУЧАННЯ, 1957–1974

2025-12-04T18:30:53+02:00

У 1957–1974 роки невелика професійна театральна трупа у Вашингтоні, округ Колумбія, поставила дев’яносто спектаклів за участю акторів профспілки та десять позапрофспілкових вистав, серед яких—десять світових прем’єр, чотири американські прем’єри, тридцять прем’єр у Вашингтоні та твори шістдесяти чотирьох драматургів, чиї роботи раніше не ставилися в регіоні. Вашингтонський театральний клуб поставив нові твори кількох провідних англомовних драматургів того часу. Клуб також став майданчиком для молодих акторів, які розпочинали свою кар’єру, з-поміж яких були й ті, хто згодом здобув широку славу на американській сцені та екрані. До моменту закриття клубу його внесок в еволюцію американського регіонального театру виявився набагато значнішим, ніж можна було би припустити, зважаючи на його невеликий розмір.

Театральні ентузіасти Гейзел і Джон Вентворти відкрили Вашингтонський театральний клуб наприкінці 1950-х років. Вони прагнули бачити у Вашингтоні новаторську драму, якої тоді не вистачало. Подружжя створило театр, щоб підтримувати свіжі драматичні форми, презентувати нові ідеї та допомагати молодим драматургам. Їхня діяльність мала дещо богемний характер, часто виходила за межі мейнстриму.

Вентворти розглядали місію свого театру не лише як художню, а й як соціально активістську. Вони прагнули створити якісні постановки, які б грали й дивилися різноманітні актори й глядачі — поза обмеженнями расової сегрегації, що панувала у Вашингтоні того періоду. Від самого початку клуб активно підтримував афроамериканський театр, афроамериканських драматургів і митців.

Історія клубу також є свідченням руйнівної сили бюрократичного та політичного контролю. Протягом усього описуваного періоду Вашингтон залишався під прямим управлінням Конгресу США. Комісари та чиновники, яким Конгрес доручив керувати містом, не несли відповідальності перед його жителями. Зрештою, податковий кодекс, несприятливий для культурних установ, поставив під загрозу існування клубу. Судові рішення були не на його користь, і внаслідок цього клуб мав виплатити непосильний майновий податок. Банки відібрали майно через несплату кредитів.

Злет і занепад Вашингтонського театрального клубу — це повчальна історія про те, що може статися, коли доля спільноти опиняється в руках людей, які не мають з нею жодного зв’язку. Втрата відповідальності здатна породити гноблення, жорстокість і безглуздість.

«Груповий портрет» Віктора Пальмова: нові інформації та уточнення атрибуції

2025-12-04T18:34:12+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз однієї з ключових робіт далекосхідного періоду творчості Віктора Пальмова — «Груповий портрет (Портрет Чужака, Третьякова, Асєєва)», що зберігається у зібранні Національного художнього музею України (НХМУ). Дослідження охоплює історію створення твору, його художні особливості та його місце у контексті далекосхідного періоду творчості Віктора Пальмова. Особлива увага приділяється інтерпретації образів. Визначено авторську назву роботи — «Трепач (потрійний портрет)». На основі архівних матеріалів, художніх джерел і фотографій запропоновано нову атрибуцію одного з персонажів портрета — ним, ймовірно, є не Микола Асєєв, а сам Віктор Пальмов. Також уточнено дату створення картини — перша половина 1922 року, у проміжку між від’їздом Миколи Асєєва до Москви наприкінці січня та персональною виставкою Віктора Пальмова в Читі на початку червня. Дослідження розширює наявні уявлення про цей твір, заповнюючи прогалини в його сучасній інтерпретації та атрибуції.

Дискурс про театр на сторінках журналу «Нова Ґенерація» (1927–1930)

2025-12-04T18:37:11+02:00

У статті на матеріалі різножанрових публікацій на сторінках щомісячного літературно-мистецького журналу українських футуристів «Нова Ґенерація» простежується динаміка їхніх поглядів на театр. Виявлено, який саме відсоток матеріалів у журналі було присвячено цілком або частково інформації про театр в Україні та світі. Удалося встановити, що дискурс про театр письменники цієї літературної групи та невелика частка практиків театру формували у літературних творах у жанрах роману, поетичного памфлету, драматичної поеми, розгорнутої інформації, проблемної статті, протоколу засідання організації, а також у вигляді фото, архітектурних креслень та репродукцій. Літературний стиль видання яскраво індивідуальний, мистецьки виразний. Візуальна презентація матеріалів споріднює журнал «Нова Ґенерація» з мистецтвознавчими виданнями (з характерними для них аркушами репродукцій). На відміну від переважної більшості журналів та газет, що висвітлювали питання театру, «Нова Ґенерація» не практикувала рецензій, розгорнутих оглядів, інтерв’ю з митцями.

Виявлено, що протягом 1927–1928 років у «Новій Ґенерації» вийшла незначна кількість матеріалів, що висвітлювали театральне життя України. Переважно подавалися стислі огляди тенденцій в режисурі, архітектурі, теорії театру і мистецької педагогіки закордону, а український театр був презентований перш за все візуальними матеріалами (живопис, театральні маски). Орієнтація редколегії «Нової Ґенерації» на широкі контакти з мистецькими виданнями Західної Європи простежується як у цитуванні та полеміці з авторами їхніх публікацій, так і в інформації про надходження до редакції актуальних видань іноземними мовами, у друку матеріалів українською, польською, французькою та ін. мовами і навіть у залученні до редколегії Енріке Прамполіні. Та вже від кінця 1928 року редакція на чолі з Михайлем Семенком розгортає різку за тоном дискусію, спрямовану на стан сучасного українського театру, зокрема театру «Березіль». Простежуються коливання редакційної політики поміж курсом видання на масового читача та читача корпоративного, професіоналів різних видів мистецтв. На матеріалі фронтально проаналізованих публікацій зроблено висновки щодо позиціонування видання відносно інших видань, зокрема «Плуг», «Харьковский пролетарий», «Літературний ярмарок» та ін.

Культурна політика редакцій паризьких емігрантських видань 1920-х — 1950-х років: «Тризуб», «Українські вісти», «Українське слово»

2025-12-04T18:39:59+02:00

У статті розглянуто культурну політику основних видань української емігрантської періодичної преси у Франції від 1920-х до 1950-х років. Акцентовано на редакційних стратегіях видань «Тризуб», «Українські вісти» й «Українське слово» щодо репрезентації мистецтва та культурної ідентичності. Проаналізовано динаміку діалогу між традиціоналістським і модерним дискурсами в оцінці мистецького модернізму, окреслено політичнокультурну поляризацію в середовищі діаспори, яка значною мірою формувала критерії висвітлення художніх явищ й спричинила вибірковість у представленні інноваційних художніх напрямів.

Стаття доводить, що культурна політика українських емігрантських видань була не лише інструментом збереження національної ідентичності, а й чинником творення нової системи цінностей та художніх кодів у відповідь на глобальні трансформації європейського та радянського контекстів. Помітний вплив редакційних установок на колективну пам’ять та формування культурно-історичних наративів діаспори простежується у способах рецепції модернізму, авангарду, а також у спротиві політичній та культурній асиміляції.

На основі архівних джерел, порівняльного аналізу публікацій, політичного й соціокультурного контекстів виявлено, що інтеграція модерного художнього досвіду здійснювалася поступово та неоднозначно, нерідко супроводжувалася ідеологічною полемікою та редукцією інноваційного до політичної неблагонадійності. Підкреслюється актуальність переосмислення форм та стратегій презентації культури в умовах нових хвиль міграції через російськоукраїнську війну, бо радикальні експерименти митців не менш важливі ніж збереження культурної спадщини, а негативний досвід однобічного висвітлення процесів у культурі, який існував протягом 1920–1950-х років, нагадує про важливість підтримки всього спектру явищ культурного життя.

Житомирські етюди Віри Дражевської

2025-12-04T18:45:50+02:00

Дослідження проведено на основі архівних матеріалів Бахметєвського архіву Відділу рукописів Бібліотеки Колумбійського університету (Нью-Йорк) та архіву Музею української діаспори (Київ). Авторка висвітлює маловідомі сторінки життя художниці Віри Дражевської — учениці Івана Падалки, учасниці Техно-мистецької групи «А», представниці мистецького середовища Харкова 1930-х років. Здійснено ідентифікацію циклу графічних етюдів, які художниця створила у 1943 році під час евакуації у Житомирі. Особливе значення мають вперше наведені у статті фрагменти листування, які висвітлюють атмосферу у мистецьких колах Харкова 1930-х років.

Стаття є важливим внеском у студії українського мистецтва ХХ століття, оскільки повертає до наукового обігу ім’я Віри Дражевської, чий творчий спадок тривалий час залишався поза увагою культурологів і мистецтвознавців. Визначення дати та місця створення етюдів відкриває нову інформацію для розуміння жіночого досвіду війни, мистецької практики в екстремальних історичних умовах

Регіональний музей у системі соціокультурної діяльності: сторінки історії, сучасне значення та перспективи

2025-12-04T18:43:00+02:00

У статті комплексно розглянуто історію створення та розвитку Рівненського обласного краєзнавчого музею від перших музейних ініціатив початку XX століття (Волинський музей В. Океаницького, Господарський музей Волині) до сучасного періоду. Детально простежено основні етапи формування музейних колекцій, їх поповнення під час археологічних, етнографічних і природничих експедицій, трансформації у різні історичні періоди — від міжвоєнного часу і радянської доби до незалежної України. Акцентовано увагу на ролі музею як важливого осередку збереження історико-культурної спадщини Рівненщини та Волині, що формує регіональну колективну памʼять. Особливу увагу приділено сучасним тенденціям у діяльності закладу: впровадженню інноваційних освітніх програм, розвитку науково-дослідної роботи, організації культурних і просвітницьких заходів, спрямованих на патріотичне виховання молоді. Висвітлено інклюзивні ініціативи та проєкти цифровізації (створення тактильних карт, оцифрування стародруків і мистецьких творів, запуск нового сайту), що інтегрують музей у сферу сучасних культурних і креативних індустрій. Також проаналізовано соціокультурну місію музею як простору збереження й актуалізації національної ідентичності, особливо в умовах війни, коли зростає потреба в консолідації суспільства та посиленні національної самосвідомості. Наголошено на туристичній привабливості закладу, його значенні для формування іміджу Рівненщини в Україні та за кордоном.