Збірник наукових праць СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО

Старе і нове в сучасному українському балеті: вистави, тенденції, перспективи

Юлія Бентя — 2023-11-28

У статті експерток П’ятого всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА» (2023) проаналізовано шість танцювальних вистав театрів Києва, Харкова, Дніпра і Кривого Рогу, прем’єри яких відбулися протягом 2019–2022 років — напередодні або невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення. Чотири з цих вистав увійшли до довгого списку фестивалю у профільній номінації — «За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театру», одна — до довгого списку в номінації «За найкращу виставу для дітей». Серед них є повноформатні полотна, що на новому етапі продовжують традиції класичного балету. На протилежному полюсі — пластичні перформанси, що експериментують з музичною основою і театральними формами. Поміж цими жанровими полюсами актуальний український балет намагається переосмислити власне минуле і віднайти актуальний голос у багатоголоссі сучасної української культури. Дослідження цих вистав показало, що на сучасному етапі в українському танцювальному театрі особливого значення набувають: 1) повернення на сцену партитур українських композиторів ХХ століття, які працювали в жанрі балету; 2) оновлення балетного репертуару українських оперних театрів шляхом замовлення нових партитур; 3) танцювальні експерименти, у яких на перший план виходить пластична «історія», а музична компіляція виконує другорядну функцію; 4) пошук нових способів взаємодії руху і звуку у виставах, де традиційна танцювальна виразність максимально приглушена на користь мистецького синтезу; 5) домінування пластичного складника у сучасних пошукових музично-драматичних виставах.

Метамодерністський дискурс у компаративній артепістемології

Марина Протас — 2023-11-28

Останні десять років науковий дискурс фокусується навколо кластеру проблем, обумовлених зміною культурних парадигм, приділяючи окрему увагу поширенню артепістем чергового цивілізаційного циклу культуротворення, названого метамодернізмом. Науковці обговорюють не лише формальну адекватність й своєчасну правомірність запропонованої дефініції «метамодернізм», що фіксує корекції контемпорарного вектору постмодернізму через «дедоксифікацію» оновленої системи світовідчуття, але також досліджують сутнісну ефективність осциляційної естетики метаксії (як коливання між різними наративами та когніціями), прагнучи подолати хиби культуріндустріальних стратагем в очікуванні більш гармонійних творчо-продуктивних результатів від нових підходів, котрі визнають постліберальними. Зокрема, застосовуючи компаративну артепістемологію, вчені аналізують конкретні приклади використання метамодерної когніції в творчих проєктах сучасних митців, де успішно задіяні символічні енграми «структури почуттів», що забезпечують вихід в абсолютний час алетеї, водночас зберігаючи зв’язок з реаліями сучасності.

Проблеми етики та виклики, пов’язані із застосуванням технологій штучного інтелекту в сучасному мистецтві

Таїсія Пода — 2024-02-21

В статті розглядається комплекс етичних проблем, які виникають через застосування митцями технологій штучного інтелекту та інтеграцію штучного інтелекту безпосередньо в творчість. Поміж інших, розглянуті проблема визначення авторства, питання автентичності та оригінальності, етичний імператив прозорості, етичні аспекти використання даних, а також дослідження суспільних впливів, що створюють алгоритмічні упередження ШІ. Наведено перелік факторів, через які виникають ці алгоритмічні упередження. Розглядаючи проблему прозорості, автор акцентує увагу на необхідності запровадження стандартних практик прозорості, але при цьому зважати на недоліки, які спричиняє повне розкриття інформації, таких як: порушення інтелектуальних прав, обмеження свободи творчості, вплив на ринкову вартість робіт, ненавмисне розголошення конфіденційних даних та інші. До проблеми етичного використання даних автор насамперед відносить неможливість розкриття будь-яких даних без згоди того, хто ними володіє, а також неетичність застосування зображень творів для навчання алгоритмів ШІ без згоди авторів.

Також наведені положення про виклики, які постають через застосування ШІ у мистецтві та творчості. Питання впливу цього феномену на якість творів мистецтва, артіндустрію, зайнятість, а також необхідність нормативно-етичного регулювання проаналізовані та викладені у тексті. Розглянуто ряд екзистенційних та культурологічних аспектів, таких як порушення традиційних мистецьких практик, гомогенізація художнього вираження, залежність від технологій та загальний вплив на динаміку артринку. Також наголошено на необхідності розробки стратегій мінімізації негативних наслідків та максимізації переваг, які застосування ШІ надає розвитку новітніх творчих практик та сфері мистецтва в цілому.

Імерсивне середовище як інструмент зміни людиноцентричної оптики

Оксана Чепелик — 2023-11-28

Стаття присвячена науковій проблемі теоретичного опрацювання та контекстуалізації імерсивного середовища, реалізованого у фізичному просторі галереї чи музеї, site-specific роботи, а також у VR та AR, які працюють на зміну антропоцентричної оптики. Метою дослідження є виявлення особливостей формування імерсивного середовища та практик створення проєктів VR та AR в українському сучасному мистецтві, ідентифікація творчості українських митців, що відбувається за межами країни на перетині новітніх ідей в європейській культурі з фокусом на взаємостосунках людини і природи. Завданням є опрацювання теоретичних засад суб’єктності природи та розвитку імерсивних середовищ, огляд і аналіз проєктів, що використовують дигітальні технології задля створення імерсії. Методологія роботи полягає в теоретичних пошуках та польових дослідженнях на перехресті екологічної теми та імерсивних технологій і розробці авторських експериментів в рамках дослідження «Аналітичні інструменти для аудіовізуального перекладу метаболоміки» впливу навколишнього середовища на генотип в контексті змін клімату в Iméra — Інституті перспективних досліджень в Марселі. Як основний метод використовується комплексний підхід до висвітлення питань розвитку глибинної екології та теорії симбіозу, візуальні і фотометричні методи, аналіз концепцій, просторової структури та мистецьких реалізацій.

Розглянуто особливості створення імерсивного середовища у фізичному просторі у проєктах «Космогонія», «Homage to Leonardo», «”Сад божественних пісень” за філософією Григорія Сковороди», «Homage to Matisse», «Гая», «Океан», «Простір Океан: І омили мене води до душі моєї», проєкті «Екоцид», що розглядає вплив триваючої війни на екологію, для їх залучення до національного мистецтвознавчого дискурсу. Поняття «позалюдської агентності» подано як імператив суб’єктності природи. Проаналізовано можливості молекулярної соніфікації в метаболоміці. Подано короткий огляд VR-проєктів «Invasions 1.2.3», «Атмосферний ліс» і «Перша доба» та AR-проєкту «Рослинне царство, рослинна анархія». Фестивалі OVNi в Ніцці, Scientifica # 2 в Марселі, Ars Elecronica в Лінці, RIXC в Ризі, UNESCO City of Media Arts у Карлсруе та «Імерсивна Венеція» розглянуто як майданчики конструювання «майбутньої цивілізації». Виявлено інструментальність імерсивних середовищ задля зміни антропоцентричної оптики.

Райхспалата культури: ідеологія, структура та взаємодія з митцем у Третьому Райху

Катерина Суглобіна — 2024-02-21

У пропонованій статті зроблена спроба проаналізувати діяльність однієї з ключових управлінських структур Третього Райху — так званої Райхспалати культури. Основна увага зосереджена на таких аспектах, як ідеологічний вплив культури та формування через культуру єдиного консолідованого «духу нації». Відзначається, що підґрунтям для нацистських ідеологів слугувала філософська традиція осмислення цінностей і значення німецької культури, яка підтримувала уявлення про унікальність «національного культурного духу». У статті розглядаються організаційні механізми контролю за культурними процесами у Третьому Райху. Проаналізовано, як складний бюрократичний апарат, що об’єднував сім палат, контролював буквально всі сфери культури — від книговидавництва до кінематографу, від аматорських колективів до професійних театрів та концертних залів.

Одним із способів культурної консолідації для Райхспалати культури стала взаємодія з митцями: вони мали в обов’язковому порядку увійти до Райхспалати культури, за виключенням митців єврейського походження, в іншому ж випадку вони не могли займатися своєю професійною діяльністю. На прикладі творчої долі окремих митців означено різні шляхи взаємодії митців із тоталітарним режимом — від співпраці до культурного спротиву та творчості в екзилі. У висновках зазначається стратегічний характер діяльності Райхспалати культури, її орієнтованість на урізноманітнення форм впровадження певних ідей через розгалужену бюрократичну систему, що була сформована для трансляції державної ідеології.

Жанрово-стильові атрибуції фортепіанної творчості Івана Карабиця

Ван Дунчжі — 2024-02-21

Фортепіанна творчість українського композитора Івана Карабиця (1945– 2002) розвивалася в руслі потужних авангардних тенденцій другої половини ХХ століття. У стилістиці його фортепіанних опусів 1960–1970-х років простежуємо впливи різних стильових дискурсів ХХ століття. Ця стильова універсальність є, з одного боку, загальним віддзеркаленням культурно-мистецьких новацій повоєнного часу, а, з іншого, проявом тенденцій руху шістдесятництва, зокрема, «Київського авангарду», діяльність котрого формувалася згідно з новаторськими тогочасними композиторськими техніками як відображення авангардних інтенцій часу. Мета статті — дослідження жанрово-стильових атрибуцій фортепіанної творчості Івана Карабиця. Серед завдань – аналіз стилю композитора на прикладі його фортепіанних творів 1960–1970-х років: Сонати для фортепіано (1964), диптиху «Прелюдія і токата» (1965–1966), а також 24 прелюдій для фортепіано (1976), інтонаційного, тематичного, жанрово-стилістичного наповнення цих опусів. У статті порушено питання впливу постаті Бориса Лятошинського на фортепіанні концепції І. Карабиця як на рівні симфонізму фортепіанного задуму, що спочатку було апробовано саме в полі інструментальних композицій, так і на рівні алюзій до творчості самого Лятошинського 1920-х у жанрі сонати та прелюдії. З іншого боку, на прикладі проаналізованих фортепіанних творів простежуються авангардні принципи побудови сонорної музичної композиції (атональність, зменшені та збільшені інтервали, септакорди, кластери тощо). Вершинними у фортепіанних пошуках композитора є 24 прелюдії. Їхня музична мова є оригінальною, сповненою новаторських стилістичних тенденцій. Важливими в усвідомленні задуму композитора є поліфонічний спосіб розгортання, використання принципу циклічності, виражальних аспектів токатності, алюзій до знакових стилів та композиторських імені і особлива увага до барокового типу прелюдіювання. Окремим питанням є образно-значеннєвий контекст задуму, який формується у поєднанні з імпровізаційністю і театралізацією образів. Симфонічне узагальнення формує ліричну, звукозображальну, трагедійну, об’єднувальну образні лінії, а їх взаємодія спрямована на створення цілісного задуму.

Актуальний дискурс «нового біографізму» в сучасном у кіномистецтві

Олег Сидор — 2024-02-21

Стаття присвячена актуальним проблемам біографічного жанру. Цей жанр виник на самому початку існування кінематографу та розвинувся у 1920-х роках. Однак справді класичні зразки його були створені в Англії у середині 1930-х років Александром Кордою (зокрема, «Рембрандт»). Невздовзі його з різним успіхом починають використовувати тоталітарні режими Радянського Союзу, Італії та Німеччини. Ми можемо спостерігати парадоксальний розквіт цього жанру в 1950-ті роки, коли він зазнає остаточної академізації та кодифікації, але втрачає зв’язок з достеменним життям (попри окремі успіхи, наприклад фільму «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка). Наступні роки демонструють розмаїття індивідуальних варіантів як у творчості митців «поетичного кіно» («Сон» Володимира Денисенка), так і митців пізнього модернізму («Пекло Данте» Кена Рассела, «Портрет Рембрандта» Йоса Стеллінга). Вперше героями художніх фільмів стають художники наївного спрямування (Піросмані, Чонтварі). Та по-справжньому жанр міняється вже на рубежі століть. Він звертає увагу на митців-інвалідів, маргіналів, представників національних та сексуальних меншин. Характерний приклад — Фрида Калло, героїня як мінімум трьох фільмів. Нарешті в українському кінематографі з’являється образ жінки-художниці — дисидентки (Алла Горська в «Забороненому» Романа Бровка) чи простої селянки (Катерина Білокур у «Буйній» Віктора Василенка). І навіть у царині класики найпопулярнішими лишаються персонажі з жертовною долею: Ван Гог, Модільяні, Гоя, знову Рембрандт. У нас, звичайно, Тарас Шевченко.

Українська мистецька родина у вимірі національних образотворчих традицій (на матеріалі виставки родини Сірих «Династія. Три епохи мистецтва»)

Ольга Гладун — 2023-11-28

На матеріалі родинної виставки черкаських художників Сірих розкрити особливості творчості української мистецької родини як простору глибинного архетипносимволічного діалогу у діахронії та синхронії культурного розвитку. Методологія дослідження спирається на культурологічний і аксіологічний підходи та біографічний метод, які дозволяють розгорнути дослідження художніх світів членів родини, осмислити взаємодії індивідуального та спільного. Вперше здійснено спробу розглянути «екзистенційний міфореалізм» української мистецької родини, що розвивається у часі та в контекстах архетипносимволічних вимірів національної культури, на основі чого формується «спільне мислення» та екзистенція єдності. У процесі дослідження зроблено висновок, що філософськомистецтвознавча аналітика діяльності української мистецької родини включає в себе передумови появи спільного поля візуальних образів, формально-змістовні характеристики яких залежать від історико-культурних контекстів їх виникнення, вкорінення в національні образотворчі традиції, індивідуального естетичного досвіду. Художня творчість Валентина Сірого, Оксани Сірої, Максима Сірого і Романа Сірого розкривається в особливій екзистенції єдності усталених архетипів і символів національної культури. «Екзистенційний міфореалізм» родини Сірих проявляється в візуальних образах, в історичних та світоглядних аспектах української міфотворчості.

Дослідження феномена мандрівного філософа Григорія Сковороди засобами сучасного візуального мистецтва

Тетяна Міронова — 2024-02-21

В статті розглядається феномен мандрівного філософа часів українського бароко Григорія Сковороди та досліджується українська ментальність засобами актуальних художніх візій в рамках артпроєкту «…І підіймайся!», присвяченого 300-річчю зі дня його народження. В проєкті були представлені різні художні підходи до візуалізації обраних аспектів — від традиційного наративного до абстрактного. В статті продемонстровано, як проєкт розкрив важливі аспекти спадку мислителя та довів, що його ідеї можуть бути актуальними для розуміння сучасних питань і викликів, стимулюючи діалог між різними поколіннями та допомагаючи краще розуміти, як минуле може впливати на сучасні художні висловлювання та сприяти поглибленню обговорення важливих тем сьогодення через призму філософської спадщини Сковороди.

Кримський театр ляльок доби Бориса Азарова

Михайло Урицький — 2023-11-28

Аналізується творча діяльність Кримського театру ляльок кінця XX початку — XXI сторіччя в часи художнього керівництва театром заслуженого діяча мистецтв України Бориса Азарова. Презентується постать самого художнього керівника театру, а також найбільш яскравих представників театрального колективу. Наголошується роль видатних композиторів (А. Караманов, Л. Етінгер, Л. Хитряк і Є. Пшемецький), сценографів (Л. Рестенко, І. Уварова, А. Чечик та ін.), балетмейстерів (Л. Котляренко, В. Донцов) у постановках знакових вистав театру. Стаття містить творчі портрети провідних акторів і аналіз створених ними ролей у найкращих спектаклях Кримського академічного театру ляльок. Описуються знакові вистави творчого колективу, їх новаторська значимість на межі пізнього радянського періоду і періоду незалежності України, унікальна репертуарна політика театру, залучення до співпраці з театром видатних режисерів України і зарубіжжя (С. Єфремова, С. Брижаня, Ю. Сікало, Т. Жукова та ін.), виникнення нових форм, створення перших вистав українською мовою в Автономній Республіці Крим, а також вистав за кримськотатарським національним фольклором. Акцентуються творчі досягнення колективу театру як такі, що потребують глибокого подальшого дослідження.

Історично інформоване виконавство як феномен художньої культури України (на прикладі творчої та просвітницької діяльності Оркестру барокової капели Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка)

Ганна Іванюшенко — 2024-02-21

Популяризація історично інформованого виконавства (Historically Informed Performance, HIP) є важливим аспектом в збереженні та відтворенні музичної спадщини попередніх епох. Одним із прикладів вдалої творчої та просвітницької діяльності у сфері виконання давньої музики та популяризації HIP може слугувати оркестр барокової капели Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка. Розглядаючи історію створення, особливості розвитку колективу та концертні програми оркестру барокової капели ЛНМА ім. М. В. Лисенка можемо стверджувати що саме участь у концертах Фестивалю давньої музики у Львові дала можливість оркестру набути артистичного досвіду. Фестиваль із його високим рівнем концертів та майстер-класами став своєрідною творчою лабораторією, що сприяла професійному росту оркестру.

Якість освіти як показник раціонального синтезу мистецтв доби бароко

Антон Коломієць — 2024-02-21

Стаття пропонує критичний погляд на якість сучасної освіти в Україні у співставленні з її феноменом української освіти в епоху бароко. Взаємодія між культурою і освітою та очевидна криза в цих тісно пов’язаних сферах спонукає до пошуку причин і шляхів її подолання. У цьому дослідженні сформульовано основні історичні причини провалу освітніх підходів індустріальної епохи. Автор розглядає якість освіти в епоху бароко з точки зору успішного застосування принципів septem artes liberales (сім вільних мистецтв). За конкретний український історичний приклад править Києво-Могилянська академія у XVII– XVIII століттях. На основі українських та зарубіжних джерел наголошено важливість формування у освіченого аристократа певних світоглядних принципів та висвітлено проблеми оцінки якості та ступеня відповідності освіти різним суспільним вимогам.

Творчість Валерія Мілосердова: українська соціальна фотографія 1990–2000-х років у колі спрямувань сучасного мистецтва

Галина Скляренко — 2023-11-28

Стаття присвячена творчості видатного українського фотографа Валерія Мілосердова, чиї фотороботи та великі фотопроєкти, які він почав створювати з 1980-х років, є сьогодні не лише важливими документами доби, а й увійшли в простір сучасної художньої культури, актуалізуючи широке коло новітньої мистецької проблематики, а саме: документ як артефакт; соціальна фотографія як культурологічне дослідження; місце документального фото в сучасному мистецтві. Творчість майстра наголошує на багатозначності документального фото в сучасному культурному просторі, на важливості авторського погляду, який насичує фото індивідуальним сприйняттям, переводячи таким чином в царину мистецтва, де фотографія входить сьогодні до найвпливовіших концептуальних практик.

Графічна спадщина Олександра Богомазова: загальний огляд та нотатки художника «Дещо про графіку»

Олена Кашуба-Вольвач — 2024-02-21

Дослідження презентує загальний огляд графічного доробку та публікацію теоретичних нотаток про графіку українського художника О. К. Богомазова. Зазначаються особливості графіки майстра у різний період творчості, аналізуються стилістичні особливості творів різних періодів. Саме графічні твори дають нам змогу простежити всі стилістичні зміни та виявити реперні точки в еволюції творчості художника. Ескізи дозволяють побачити етапи роботи над створенням живописних станкових картин.

Графічна спадщина О. Богомазова є надзвичайно різноманітною. В раній графіці простежуються характерні символістські мотиви та сюжети. Журнальна графіка 1908–1912 років дає зразки стилю модерн. У роботах цього періоду саме лінія надає малюнку максимальної декоративності. Захоплення кольоровою ліногравюрою дало можливість художнику експериментувати з передачею особливостей психологічного стану об’єктів в залежності від зміни кольорів. На межі 1912–1913 років відбувається кардинальна стилістична зміна у творчості О. Богомазова: узагальнена декоративність та лінійні ритми стилю модерн поступаються динаміці футуризму. Під час роботи в Київському художньому інституті у 1922–1930 роках Олександр Богомазов викладав живопис і рисунок як формально-технічні дисципліни. У навчальних програмах він викладав фізичні та психологічні властивості кольорів та їх взаємодію. Графіка пізнього періоду творчості художника набула неореалістичної предметності у дусі течії «Нова предметність» (Die Neue Sachlichkeit).

Графічне мистецтво України як констатація війни

Сергій Гулєвич — 2023-11-28

У статті розглядається специфіка графічного мистецтва як засобу архівування війни. Хронологічні межі дослідження охоплюють період від початку повномасштабного вторгнення і дотепер. Це зумовлено активною рефлексією мистецтва на аномальні та нетипові умови соціокультурного середовища. Потужною базою для дослідження, окрім теоретичних праць, стали не менш важливі експозиційні проєкти, присвячені темі війни. Предметом дослідження виступає графіка як вид образотворчого мистецтва та особливості його рефлексії на війну. Основний акцент дослідження графічного мистецтва зосереджений на його технічній складовій. З’ясовано, що технічне різноманіття графіки забезпечує її поліфункціональність та здатність до архівування історичних подій через образотворче мистецтво. Встановлено основні відмінності між архівуванням та документацією війни. Визначено основні чинники, які забезпечують розвиток графічного мистецтва під час війни. Окремо проведено аналіз ідейно-тематичного змісту творів сучасних українських митців, що працюють з різними графічними матеріалами та техніками, стилями та жанрами. Визначено, що головні теми графічних творів розкривають різноманітні події та символи війни, а зображення її героїв та жертв наповнюють твори глибоким змістом та сенсами. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципі історизму та системності, які забезпечують об’єктивний теоретичний підхід.

Артистична гра та сміх як спосіб жити у мистецтві

Ольга Петрова — 2023-11-28

У статті йдеться про дуальність раціонального, розсудливого світосприйняття та опозиційно-ірраціонального, а саме сміхового та театралізованого способу перетлумачувати реальність та про життя в цій «іншій реальності». Наголошено, що інстинкт гри, театралізованості, сміхова налаштованість з найдавніших часів (у доісторичні епохи) була й досі залишається проявом свободи особистості. Інстинкт гри як прояв культурного самоусвідомлення представлено ознакою психологічного та психічного здоров’я. Варіанти переосмислення раціонального життя в рамцях «сміхового інстинкту» розглянуто в огляді творчих підходів до дійсності Сергія Параджанова (його колажування), у сценічних прийомах Богдана Ступки. Вперше в українському мистецтвознавстві розглянуто «сміх» Люсьєна Дульфана — художника з Одеси, а з 1980-х років — нью-йоркця. Простежено також одеський «сміховий космос» у творах Сергія Божка та Ігоря Гусєва (їхня антивоєнна творчість 2022 року). Під кутом зору «карнавального двійника» унаочнено живопис Владислава Шерешевського. Також відзначено негативістські, цинічні прояви сміху та гри у творах окремих представників українського актуального мистецтва. У статті проаналізовано позитивну роль сміху у творах українських художників 2022–2023 років у їхньому протесті проти путінізму. На прикладі творчості Сергія Параджанова проілюстровано прогностичне значення артистичних жестів, які, порушуючи закон спадкоємності, унормованості в мистецтві, у творчих спалахах (моментах біфуркації), розхитують стару систему художнього мислення, пропонуючи новизну. Сміховиння у цій ситуації є провідником прогностичності. У статті показано, як креативна театралізованість світосприйняття, перетворення трагічного на комічне жартома, у грі та сміховинні здатна врятувати особистість не тільки від куцого прагматизму в побуті, а й від трагічного самопочуття в періоди важких випробувань, зокрема у протистоянні варварству війни.

УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ ОРГАНІЗАЦІЙ КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Ігор Шалінський — 2024-02-21

Стаття присвячена питанням управління сталим розвитком організацій сфери культури в сучасних умовах. В процесі дослідження ідентифіковано, що поняття сталого розвитку цих організацій може розглядатись з позицій як їх функціональної ролі (продуценти, ретранслятори, носії «культури сталого розвитку»), так і власне організаційного розвитку (якісних змін, що формують умови переходу системи на новий рівень розвитку зі збереженням балансу в тріаді цілей «економічні — соціальні — екологічні»). Визначено, що чинники екзогенного та ендогенного характеру в сучасних умовах формують низку ризиків та загроз, що змушує як всю систему інституцій у сфері культури, так і окремі її підсистеми й організації прискорено адаптуватись до нових умов діяльності. При цьому забезпечення сталого розвитку шляхом використання сучасних інструментів управління все більше актуалізується. Ідентифіковано, що вектор дії чинників середовища та рівень невизначеності в процесі прийняття рішень за наявного ресурсного потенціалу більшою мірою впливають на характер інструментів управління сталим розвитком. Ідентифіковано, що попри негативні умови середовища, таке управління набуває стратегічного характеру, коли організації поступово переходять на використання антикризового та проєктного управління, адаптуються в частині використання ринкового підходу до сталого розвитку. Запропоновано напрями подальших науково-прикладних досліджень, що можуть закласти умови до підвищення ефективності управління сталим розвитком та набуття системного характеру його забезпечення в діяльності організацій сфери культури.

Ландшафт війни в Україні у візуальних проєктах і мистецьких практиках 2022–2023 років (кейс-аналіз дискурсу)

Леся Смирна — 2023-11-28

З’ясовано, що від 24 лютого 2022 року дискурс візуального мистецтва в Україні характеризується значним фокусом на перегляді та переосмисленні теми війни, що триває в країні з 2014 року. Проаналізовано форми художньої репрезентації війни в Україні на прикладі візуальних проєктів та мистецьких практик у вимірі екзистенційного спротиву жорстокій реальності. Розглянуто кореляції між мистецьким дискурсом та образною темою війни, яка стала невід’ємною частиною мистецького ландшафту. Події в Україні 2022–2023 років пропонується аналізувати в парадигмі «жорстокого оптимізму», що підтверджується проаналізованими мистецькими проєктами Олександра Кроліковського, Федора Александровича, Катерини Яковленко, Антона Логова та інших. Важливим аспектом дослідження є виокремлення сутнісних характеристик нової образності та мови у візуальному мистецтві. Це дозволяє стверджувати про реалізацію концепції «нульової мови», яка позбавлена конвенційних форм виразності, але втілює об’єктивацію зображуваних знаків і мотивів, пов’язаних з архетипними структурами і танатологічним дискурсом. Продемонстровано, що використання танатологічного дискурсу у візуальних мистецьких практиках стало поштовхом до пошуку нової життєвості у патологічній реальності військової «некрофілії». Мистецький дискурс набуває об’єктивного підґрунтя, з чіткою демаркаційною лінією між живим і мертвим, своїм і чужим, жорстоким і оптимістичним.